Вилетіли з хати доньки та сини.
В парах в’ють гніздечка власні помаленьку.
Та ніяк не звикну я до тишини.
Прабабусі кажуть: «Звикнеш потихеньку».
Ось заплющу очі: Бачу малюків.
Бігають, стрибають по усіх кімнатах.
Затуляю вуха: чую сміх і спів.
А отямлюсь: тиха, спорожніла хата.
Якби повернути той прекрасний час,
Я б ним дорожила більше всіх достатків.
Кожен ранок, любі, цілувала б вас,
Кожну ніч шептала б: «Дорогі малятка.»
На сумління тисне каменем вина.
В пам’яті кружляють, мов ворони, фрази:
«Діти, дайте спокій!» «Що за дивина?!»
«Може зробиш сам, не скиглячи й відразу?!»
На стіні годинник стогне: "Чик. Чик. Чик..."
Обріза секунди вперто від години.
Тут був черевичок, потім – черевик.
В нас росла сімейка, а тепер – родина.
Вилетіли з хати доньки та сини.
Власні в’ють гніздечка дружно, галасливо.
Вам колись звикати теж до тишини.
Тож цінуйте часом і живіть щасливо.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Ти кажеш що ніяк не звикнеш до тишини... то ще на роботу ходиш... а що буде, як Бог дасть дожити до пенсії?!...(Звикнеш до того часу!) Комментарий автора: Вєра, вірш майже автобіографічний. Сашко ж ще з нами. Але тишина так сильно відчувається.
Мне люди задают вопрос - Светлана З Вот что было мной услышано в 2008 году, когда я шла и любовалась природой.: «Человек, что ты сделал со МНОЙ, с собой, с МОИМ творением – Землей, и всем, что наполняет ее?!!! Ты сдался в плен сатане, и не ведаешь, что творишь. Я отдал СВОЕГО СЫНА ЕДИНОРОДНОГО, чтобы освободить тебя, потому, что тебе самому это невозможно. И если ты ЭТИМ пренебрегаешь, то нет тебе больше никакого оправдания!»\r\n
